П`ятниця, 24.11.2017, 10:37
Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Форма входу
Київська година
ПОГОДА ЧЕРНІВЦІ
Поділись
-->
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Спортивні новини
Завантажується...
Робота в Чернівцях
НОВИНИ
Новини

Буковинські старожитності

Каталог статей

Головна » Статті » Мої статті

В коловертях Черемоша і Путилки
…Коли в Карпатах сплавлялись дараби, то річка Путилка, зеленувато-синювата від різнотрав’я на берегах та небесної сині над горбами, єдналася з Черемошем по-особливому. Черемоські води хоча й пливли під тією ж синню й між зелені, однак, періодично каламутились. Лісокомбінат складував ліс в гирлі Путилки перед мостом в Усть-Путилі «на зарінку», але оскільки на річці не знаходилось місця, де можна було б зробити гать,щоб спирати воду, від сплаву притокою Черемоша відмовився. Ото ж, якщо в горах не дощило, то Путилка залишалась чистою, з зелено-синім відтінком, а Черемош періодично харапудився штучними повенями, змішував кольори землі і неба у щось невиразне , несучи плоти з Білої і Чорної ріки, з Буркуту, Жаб’я через «перепускні» гамованки, які накопичували воду в Конятині, Шпетках, і спускали їх в долину, рвучи береги. Сходячись відразу за усть-путильським мостом на крутому повороті, річки утворювали межу чистого й мутного, напористого й примирливого.У тому шумливому єднанні було щось більше за просте злиття одного з другим. Адже Черемош — «він», а Путилка — «вона». І для того, хто здатний був бачити в річках «її» і «його», Черемош ставав господарем, вічно зайнятим чорновою роботою, а Путилка — такою собі заклопотаною газдинькою, яка тулиться до чоловіка.

    Юрку Цюрику, молодому робітнику на усть-путильському зарінку, розгледіти в річках газду й газдиню було не важко. Усі знали, що без фантазій світ Юркові нудний. Коли дивився з зарінку на гору Гича, то вона була для нього носом човна, що зеленим морем дістався села, і веслувальники опустили весла, не знаючи, куди гребти далі. На їх силуети Юрко вказував скептикам з дороги на Путилу за мостом неподалік лісництва, або від каменя «Кам’яна багачка», звідки й справді на хребті Гичі виднілися зарослі лісом підвищення. У хвилини перепочинку Юрко міг лягти горілиць в траву і очима мурахи дивитись на верхів’я Гичі, уявляючи, що веслувальники ожили, і гора пливе у господарство Путилки з Черемошем… Як грав на сопілці, то казав, що то полонинські трави з небом розмовляють.
        Найбільше ж змушувала фантазувати Юрка Василинка… Щоранку вона йшла зарінком до роздоріжжя на Путилу і Яблуницю, де на березі Черемоша в чайній, куди заходили ті, хто не міг дочекатись автобуса чи попутки, мила посуд на кухні. Кидаючи робітникам чемне «Боже, помогай», дівчина намагалась пройти зарінок якомога швидше. Бо ніхто з чоловіків, не міг відвести очей від її пругких форм, вилитих з усього, що мало, чи могло мати гармонію і звабу. Здавалось, Василинка сама боялась себе, витвореної природою як щось потужно-п’янке, необачно розкорковане на межі гріха і чеснот. І чим більше Василинка ховала від хлопців очі, тим більше, не бажаючи того, вражала їх, робила або дурнуватими, або ніякими. Ніхто з молодих сплавщиків хоча б трішечки, але таки не міг не відчути себе або одним, або другим. Славка Сорича, який голосніше інших кричав «Ге-гоп», але при цьому брався за найтонший кінець колоди, після василинчиного «Боже, помогай», за яким вона поспішно прикривала кінчиком хустки губи, щось змушувало напускати капелюха аж на ніс, і пришелепкувато свистіти з-під нього, ніби сталось щось надзвичайне, ніби Гича-човен, рухнулась вслід за стрункими Василинчиними ногами. Власій Петраш, який найлегше з них трьох заважував підоймою смереки, іноді не давав пройти Василинці, вдаючи, що шукає місця для складування лісу. При цьому ніби ненароком надибував Василинку, зненацька хапав її за тонкий стан, пояснюючи, що «треба датиси в шанец, бо зараз тут смерека впаде»... Вона пручалась, нагороджувала Власія ляпасом, який, здавалось, чули люди на автобусній зупинці біля чайної, думаючи, що у якоїсь «попутки» на Яблуницю чи Путилу луснула шина... Парубок шаленів від того гучного вибуху гримучої краси і чекав, аби вона ще і ще била його по небритих щоках, виривалась з пахнучих смолою рук, залишаючи у ньому нестримно-божевільний лоскіт. І коли Василинка остаточно випурхувала з його обіймів, він додавав смачне слівце, стверджував, що рано чи пізно таки «озме» Василинку, бо всі вони насправді лиш того й чекають, і чекають тим більше, чим більше пручаються і б’ють по писку так, що лускають шини в «попуток».
               Юрко ж, якщо про якісь свої фантазії іноді й розповідав товаришам, то про те, що мріялось йому, коли крадькома стежив за Василинкою, не говорив ніколи. Навпаки — замикався в собі, червонів. Уявляв, що Василинка не пішла на зарінок через кладку, а спробувала перейти Путилку вбрід нижче місця, де мали падати Власієві смереки, і раптова повінь почала забирати її, а він кинувся у хвилі і врятував дівчину. Мокра, тремтяча, вона припадала до нього твердими грудьми, шепотіла солодкі слова. І вже відкрито для всіх на зарінку він очманіло пив ті слова, як нектар з-поміж пругких пелюсток квітки, і світ довкола них з Гичею, веслувальниками, господарством газди Черемоша і газдині Путилки перевертався під мелодію сопілки.
     —Мой, Юрку,— казав Власій, розсекречуючи його, очевидно, не сповна завуальований романтичний стан. — Вікінь з голови пусте, бо меш слабувати!.. А то ші треба ковбки обертати!..
Але Василинка не покидала Юрка ніде й ні в чому, і він знову чекав ранку, щоб побачити, як вона іде зарінком, провокуючи човен-Гичу рушити в коловороти Путилки і Черемоша, знову чекав нагоди, аби зустрітись з нею віч-на-віч, як то трапилось одного разу з ними обома випадково. Коли на кухні в чайній не було роботи, Василинка виходила іноді на берег, дивилась на плоти, які сплавщики в цьому місці вели обережно, бо була загроза або потрапити на мілину острова з галіцейського боку, або не увійти у ті габи, які на вигині русла круто повертали попри кашицю, спрямовували пліт, підхоплений вже двома водами, в безпечний напрямок. У разі неточного руху керма Черемош творив затори, перебирав колодами, як сірниками, і керманичі, гублячи капелюхи, чіпляючись за слизькі стовбури кігтями, надітими на гумові чоботи, рятували себе хто як міг. В Шпетках тим часом негайно перекривали гамованку, чекали, коли спаде вода, щоб розтягнути завали лісу тракторами й лебідками. Але того разу сплав спокійно приминав під себе черемоську хвилю, і Василинка пішла не стільки за ним вздовж берега стежкою, як назустріч звукам сопілки, які почула від моста. Там вона й здибалася з Юрком, який в обідню пору грав, сидячи на камені перед межею мутних і чистих зелено- синіх вод.
          Бог знає, що спонукало їх заговорити одне до одного, але Юрко почав щось про човен Гичу, веслувальників, а Василинка, раптом, дивлячись на Черемош і Путилку, сказала, що то «він» і вона», що газда Черемош дбає про дрова на зиму, достаток в обійсті, міцні паркани, а Путилка порається по господарству, тримає хату з муркотливим котиком на печі в чистоті і затишку, приготувавши обід, виглядає чоловіка у вікно… Обоє тішились з того придуманого, як діти, але коли Юрко сказав, що «газду видко по плоту,а газдиню по коту», Василинка замовкла, уважно й довше ніж зазвичай подивилася Юркові прямо в очі… З тих пір той погляд не давав Юркові спокою. Чекав нагоди ще щось сказати їй таке, аби вона знову згадала про газду й газдиню, і боявся сполохати мить, у якій їм обом було добре, і якій не могли завадити ні Славкове лукавство, ні Власієва неотесаність.
         Однак, нагода не траплялась, до того ж, лісокомбінат припинив складування деревини на зарінку, і хлопцям треба було шукати роботи. Славко влаштувався спостерігачем на «перепускній» гамованці в Шпетках, де не треба було вергати колоди, а лише стежити за рівнем води у плесі та кількістю сплавів, які робітники, закривши ворота гамованки, ловили з Білого і Чорного Черемоша. Їх назбирувалось більше чотирьох десятків, вода піднімалась, і керманичі знову брались за керма. Один за другим, пірнаючи у відкриті ворота через кожні п’ять хвилин, вони спускались вниз до Тюдова, чи Вижниці, і, забравши рубцаки з сохарів — місць для перепочинку на сплавах, влаштованих з двохметрових ковбиків та хвої — поверталися назад у черемоські верхів’я. Там «збиваники» вже встигали збити нову передню талбу наступного плота, підібрати дванадцятиметрові «другарі» для керм, прикріпити до них дошку-опачну, яка, опираючись на густоту води, повертала пліт туди, куди спрямовував його весляр силою м’язів рук, ніг, всього свого напруженого стану, підперезаного широким шкіряним ременем на чотири долоні.
       Юрко з Власієм знайшли роботу у бригаді з двома весловими і трьома збиваниками. Жили в Буркуті в колибі. Власій відразу взявся збивати плоти, бо охочих веслувати, наражати себе на постійну небезпеку було не багато. А Юркові веслування припало до душі ще й тому, що не лише почував себе «газдою-Черемошем», щоразу зустрічався з газдинею-Путилкою, але й тому, що, пропливаючи повз чайну, бачив іноді на березі Василинку, вітав її капелюхом, а вона його — хустиною.
Якось, зустрівшись в Шпетках на «пропускній», Славко розповів Юркові, що домовився з сплавщиками, аби вони скидали нижче гамованки, де течія спокійна, наготовлені ним ковбчики. Там сусід ловив їх та складав у Великому лузі на продаж людям. Славко хвалився тим заробітком, мовляв, там, де він є, жидові робити немає чого…. Але в неділю, коли пішов подивитись на «лівак», щоб на тижні фірою його забрати, в кущах почув чиїсь голоси. Він утік звідти, але встиг побачити, що то був Власій з якоюсь дівчиною…
            —Ти знаєш Власія,— продовжував Сорич, зазираючи Юркові в очі масними очима, — він як сказав, що озме дівку, то озме, аби що було! Меш видіти, що він піде із збиваників, бо збиваники лиш раз на дві неділі додому йдут. А веслувальники кожну суботу. Правда, хто куди… А Власій з дівков до лугу… Чи єк ти кажеш, Юрку?..
Юрко похмурнів від тієї розмови. А коли через деякий час, наточивши кігті на шість зубів, Петраш і справді помінявся з його напарником та взявся за керму поруч, тривога засіла в Юркові груди, як напасть. Уже як ішов сплав попри Великий луг, то Юрко не прилягав на сохар помилуватись плином небес, помріяти про ймовірну зустріч з Василинкою на березі біля чайної. Коли ж упізнав її постать здалеку на березі, то руки його опустили керму механічно й бездумно. Натомість, Власій підняв капелюха, хвацько свиснув Василинці, і обома ногами увігнав кігті в тіло дараби, готуючись піймати потрібний струмінь перед крутим поворотом. Юрко зробив те саме, але наліг на кермо без належного опору габам, і дараба увійшла у них непевно. Відчув це, коли задні талби, ширші і важчі за передню, почали напирати більше й більше не вниз до кашиці, а в бік острова. Веслярі черпнули кермами воду потужніше, але держак зачепився за камінь, спружинив, і викинув Юрка геть. Ріка почала скручувати колоди, Юрка між ними, і він незабаром зник у схарапудженім потоці. Василинка на березі закричала, побігла стежкою туди, куди ходила слухати Юркову сопілку…
        А Коли Юрко прийшов до тями, то побачив, що лежав головою на колінах у Василинки. Неподалік босий Петраш розповідав людям, як тягнув його за волосся... Помітивши життя в Юркових очах, Василинка притиснула його до своїх грудей так, як він про те мріяв колись на зарінку, і прошепотіла пристрасно крізь сльози: «Ти ж казав, що газду видко по плоту, а газдиню по коту»… Коловерті Черемоша і Путилки від тих слів закрутились дужче, і Юркові здалось, що його ніхто не рятував, що він потопає у них знову…
Анатолій Томків.
 
Фоторепортаж
    
Переглядів (53) / Коментарі (0)
Категорія: Мої статті | Додав: Міський (11.10.2012)
Переглядів: 285 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
1  
Ви у своєму репертуарі. Де посилання на джерело?

Ім`я *:
Email *:
Код *: